Роман і Надія Федини: «Підробки наших творів продаються дорожче, ніж оригінали...»

Доказів, що двом творчим людям вжитися під одним дахом – ой як непросто, – хоч греблю гати. Але мистецьке подружжя Роман і Надія Федини в одну мить перекреслюють їх власним прикладом. Уже 28 років вони живуть душа в душу. І не лише живуть, а й творять разом: кожну картину малюють у співавторстві.

"Ой на горі на високі, сивий кінь пасесі...". Полотно. Олія. Мастихін.За роки спільного життя пара не розгубила ні любові, ні щирості. Досі, дивлячись на них, бачиш двох молодих закоханих. Не бракує їм і мистецьких ідей та натхнення. В їхній кераміці відчувається дитяча безпосередність, а з картин фонтанує енергія молодості, карпатський «драйв», пристрасть і любов до життя. Цьогоріч картина Романа та Надії Федин «Різдво. Молоді ґаздарі» стала вибором-симпатією постійного партнера Міжнародного осіннього салону «Високий Замок» – газети «Високий Замок». Про творчість на двох, плагіат, сімейний уклад та гуцульський драйв з подружжям Федин спілкувалася кореспондент «ВЗ».

– Ви починали з художньої кераміки, а до живопису прийшли лише чотири роки тому...

Роман. Кераміка нас і підштовхнула до живопису. Вводили в неї товчене скло, смальту, які під впливом температури топилися і ефектно виглядали. От нам і захотілось подивитися, як ці кольори виглядали б на полотні. Це дало поштовх до нашого нового стилю. Не малюємо пензликами, використовуємо мастихіни.

Надія. Заспана енергія, потенціал виринули назовні – і народився новий унікальний підхід. Починали з квіткових мотивів, а згодом перейшли на гуцульську тематику.

– Малюєте в чотири руки?

Р. Коли займаємось керамікою, разом придумуємо ідею, малюємо ескіз, а вже у виконанні в обох є свої сильні сторони. Я займаюся технічним боком справи, дружина – ліпленням деталей. Коли ж мова про живопис, то і ідея, і виконання у нас спільні. Чергуємось біля полотна. Один день картину малюю я, другий – Надія. Продовжуємо роботу там, де закінчив її попередник. Нема відчуття, що хтось доробляє почате іншим. Робимо спільну справу, і не ділимо мазки на мої і дружинині. Нам кажуть, що це – феномен, коли двоє людей однаково думають у мистецькій площині. Та для нас це звична річ.

Н. Однаково відчуваємо, які кольори найкраще підходять у тому чи іншому випадку, як розвинути початкову ідею. Одне одному під руки не дивимось і порадами не відволікаємо. Кажуть, з роками чоловік стає подібним до дружини, а дружина – на чоловіка. Можливо, якби починали малювати разом у молодші роки, такого співзвуччя і не було б. Та ми вже 28 років одружені. За цей час навчилися відчувати і розуміти одне одного.

– Завжди обоє задоволені намальованим?

Р. Завжди. Часом щось підправляємо, але не тому, що не вдоволені роботою іншого, а тому, що змогли подивитися на неї свіжим оком.

– Коли малюєте, продовжуєте думку одне одного, а у побутових питаннях також думаєте однаково?

Р. У побуті все не так, як у мистецтві. Малюючи, зосереджуємо дві наші енергетики в одне русло і рухаємось за однією течією. А у побуті в кожного з нас – своя позиція і своя думка. Хоча не так вже вони й відрізняються (усміхається. – О. З.).

Н. Часто одночасно думаємо про одне і те ж, та ще й одними й тими ж словами. Одного разу малювали картину, присвячену великодній традиції (дівчина або хлопець зізнавалися у симпатії, даруючи червону крашанку) і не знали, як її назвати. Довго думали. А якось чоловік біжить до мене й кричить: «А я вже знаю, як картину назвати!». А я й кажу: «Знаю, що знаєш, – «Червоне яєчко». Роман аж зупинився: «І правда – «Червоне яєчко»...

– А як ви познайомились? Це була любов з першого погляду?

Р. Знайомство у нас видалось дивним. Вчилися в одному інституті, в одному гуртожитку жили чотири роки, але одне одного не помічали. Аж поїхали за студентським обміном у Болгарію – і там познайомилися. Приїхали звідти – і через якийсь час одружилися, спільно почали займатися творчістю. Відтоді не розлучаємось.

– Працюєте і живете під одним дахом. Ніколи не втомлюєтеся одне від одного?

Н. Не розумію тих, хто каже, що відпочиває від чоловіка на роботі. Не хотіла б такого «відпочинку» для себе. Завжди поспішаю додому – до Романа, де б не була. Не втомлюємось одне від одного. Навіть не знаємо, як це. Та й ми ж не кожну хвилину разом. Біля картини не стирчимо удвох. Якщо він малює, я відпочиваю чи займаюся домашніми справами, і навпаки. Кожен з нас має свій простір. Але відчуття, що у будь-який момент можемо порадитися одне з одним, поговорити, обговорити задумку картини, – багато для нас значить.

– Ваші діти не хотіли продовжити ваш мистецький шлях?

Н. Син Артур мав добрі мистецькі задатки. Казав, правда, що пензлика в руках тримати не вміє, тому усі шкільні газети, плакати доводилось малювати мені. Але малював фломастерами і «кретками». Виходили цікаві абстрактні композиції, маленькі гобелени... Та його потягнуло в комп’ютерну інженерію. Доньці Віті вдавалося ліплення, але вона закінчила банківський інститут і пішла іншим шляхом. Хоч ми хотіли, щоб діти зайнялися мистецтвом, вони присвячувати йому життя не побажали. Вистачить, мовляв, і двох художників у хаті...».

Р. Їх налякала наша професія. Бачили, як ми переживали тяжкі часи, особливо 1990-ті роки. Скільки художників поїхали з України, поміняли професію... Та й нам доводилось займатися різними малотворчими речами, бо треба було заробляти на хліб.

– Чому тоді не зрадили мистецтву? Вірили у свої сили чи занадто його любили?

Р. Все набагато прозаїчніше. Вік вже був не той. Та й що ми ще вміли робити? Мусили триматися. І все вийшло на краще. Любимо те, чим займаємось. Я от не одразу прийшов до мистецтва. Лише у 27 років вступив в Інститут прикладного та декоративного мистецтва. Закінчив Технікум радіоелектроніки, відслужив в армії, почав працювати. Йшов по визначеній колії, але відчув, що йду не туди. Однієї ночі прокинувся, як зараз пам’ятаю, годині о третій, і зрозумів: більше електронником не буду, піду в художники. Взяв довідник і почав шукати інститут. Вступив, закінчив і задоволений, що зробив такий вибір. А зараз, коли відчуваємо неймовірну віддачу від людей, які дякують нам за наші картини, бажають здоров’я і Божої благодаті, вкотре переконуємось, що ми на правильній дорозі.

– Мистецтво заради мистецтва – не про вас?

Р. Нам важлива віддача людей, їхня реакція. Чого варте мистецтво, на яке ніхто не хоче дивитися? Малюємо не для того, щоб потім ховати у себе вдома ці картини чи пропонувати лише рафінованій публіці. Хочемо, щоб якомога більше людей побачило і полюбило наші роботи. За власний кошт організовували виставки в Івано-Франківську, Ужгороді, Верховині, Чернівцях, Києві... 28 грудня відкриється наша персональна виставка у Львівському палаці мистецтв «...Люб’ю з любком танцювати, що файно трісесі...». Зараз люди не такі вже спраглі за мистецтвом, більше думають про виживання. Але якщо у них з’являється можливість піти подивитися на щось, що зачепить їхні серця, – вони нею не знехтують.

– Зараз фінансовий бік справи вас задовольняє, ваші картини добре продаються?

Р. Два роки тому продавалися краще. Близько 80 відсотків наших картин іде за кордон. Купують і діаспора, і іноземці для приватних галерей. Наші люди натомість радують нас морем відгуків і позитивною енергетикою. Але останнім часом іноземних туристів у нас поменшало, особливо в Києві. Хіба росіян побільшало, але їм такого мистецтва не треба... От покупців і стало менше.

Н. Зіткнулися з серйозною проблемо – плагіатом. Нам розповіли, що за кордоном, зокрема в Америці, продається багато підробок наших творів, причому за вищими цінами, ніж ми продаємо оригінали тут. Та й далеко не треба ходити. У Києві молода художниця один в один скопіювала нашу роботу «Веснянка», виставила її, підписавши своїм прізвищем, та ще й оцінила її вище, ніж ми свою...

Р. Подзвонив їй, і все, що вона сказала: «Извините. Сейчас сниму работу». Ніяк не можемо себе захистити. В Росії за рік жодної справи щодо плагіату не було виграно. У нас – така ж ситуація. Навіть нема сенсу витрачати нерви та гроші на адвокатів. Єдиний наш захист – виставки, завдяки яким люди дізнаються, що у цій оригінальній авторській техніці малюємо саме ми. Так вони зможуть впізнати плагіаторів.

– У центрі вашого живопису – гуцульська тема...

Р. Не прив’язуємо себе до конкретної місцевості. Сьогодні малюємо Гуцульщину, а завтра можемо перейти на Бойківщину, Буковину... Та ми – великі патріоти саме Західної України.

Н. Хочеться, щоб люди розуміли, хто вони є, де живуть, що наша земля має унікальну енергетику. У людини мусить бути коріння. Можна сказати, що жити добре там, де тепло, де є що їсти, пити... Але не все так просто. Своє болить. Коли грає Гімн, відчуваю щось особливе у душі... Пам’ятаю з дитинства, коли повернулась з Криму, де відпочивала, додому і побачила свою землю, свої листочки, у мене покотилися сльози... Я родом з Долини в Івано-Франківській області. Мій тато – ще глибше з гір. Мої генетичні корені – там. Коли їду в гори, відчуваю якесь особливе піднесення.

Р. Хоч я не гуцул, але і я відчуваю у тих краях, як душа підіймається...

– Досліджуєте гуцульську тематику, звичаї заради картин?

Р. Поступово заглиблюємось все більше у цю культуру. Були у Верховині, у Косові, на Міжнародному гуцульському фестивалі, на якому стали лауреатами. Читаємо книжки про життя гуцулів.

Н. Мусимо цікавитися цим, щоб виразити свою художню ідею у дусі Гуцульщини, її етносу. Є різні традиції очищення – дзвоном дзвонів на Великдень, вогнем на Купала. А гуцули мали певні місця, де каталися на гойдалках і таким чином проходили обряд очищення повітрям. Цей звичай став поштовхом до нашої картини «Гойдалка».

Довідка «ВЗ»

Роман Федина народився на Львівщині у 1953 р. У 1985 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, за спеціальністю «Інтер’єр і обладнання». Надія Федина народилася на Івано-Франківщині в 1961 р. 1984 р. отримала фах з моделювання одягу у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Після одруження працювали з художньою керамікою. Останні чотири роки присвятили малярству.


Оксана ЗЬОБРО, газета Високий Замок


Джерело: http://archive.wz.lviv.ua